Мій син рідко вередував перед їжею. Може причина була в тому, що я вирощувала його без чоловіка – ми розлучилися, коли йому було 4 місяці оформили цю справу, коли синові було лише півроку. Синові у віці 6 днів (я не описалася!) зробили операцію на хребті. Під час операції не дуже добре поставили катетер у стегнову артерію. Звідси й наші наступні операції у старшому віці (всього їх було шість). Це передісторія. А історія така.
Дефолт 98 року застав мене у клініці інституту Турнера, де синові прооперували ногу. Його лише перевели до палати після реанімації. Сильні болі мучили мого хлопчика. Він намагався терпіти, не плакати. Коли було зовсім несила, то робили знеболюючий укол. Спав погано. Від лікарняної їжі він відмовлявся. А тут ще й обвал рубля... Грошей було на тиждень, а прокинувшись уранці, виявила, що навіть на дорогу до будинку може не вистачити судячи з цін у магазині. У палаті лежали дітки від 6 місяців до 16 років із території СНД. Здебільшого мами були за них. Спали на стільцях, розкладачках, які забиралися вдень. Готували собі тільки ввечері на електроплитці, мились у туалеті у холодній воді. Та ще виконували функції санітарок - по черзі мили відділення, туалети, палати та доглядали своїх дітей. Син був дружний з хлопчиком його віку, та й діагноз схожий (він чекав на операцію). Тільки результат попереднього лікування вирізнявся. Хлопчик не міг ходити на відміну від мого синця. Він був єдиною пізньою дитиною в сім'ї з усіма наслідками.
Переглянули ми, мами, свої запаси та жахнулися. Діти лікарняну їжу не дуже їдять, та й самим харчуватись якось треба.
Рятівним був приїзд моєї подруги Ніни з дачі. Дорогою додому вона з сім'єю зробила коло і приїхала. Поки її чоловік гуляв із синами в Олександрівському парку Ніна забігла до палати. Привезла яблук, картоплі, моркву, цибулю та сільського молока. Для нас це було багатство! Звичайно, всіх дітей пригостили яблуками. І ось після відходу моєї подруги приятель сина затягнув пісню "Хочу яблучну кашу, дай яблучну кашу!" Його мама була в шоці! Грошей немає, а чадо російську мову погано розуміє "Хочу, дай!" і все тут. Спробував і мій дрібний підспівати із солідарності. Але в нього фонтан красномовства був заткнутий швидко і пісня змінилася "Мамо, пробач! Мамо, не хворій! Мамо, співаєш!". Приятель сина дивився круглими очима на мого. Довелося йому розтлумачити після виходу мами з палати, що мама не залізна і теж хоче їсти, що їй важко, у неї болить спина. Без мами поводився як шовковий. А після повернення знову концерт "Хочу, дай!" Попросила маму вийти і популярно пояснила, що якщо дитя не заспокоїться, то маму з лікарні відправлять (йому не три роки), а самого переведуть у палату до дитбудинку. Не хочеш шкодувати маму,хлопців довкола, то подумай про себе. Не знаю, що подіяло, але примхи припинилися. Принаймні за мене. У мами, що повернулася, тихенько випитала, що за каша. Виявилася рисова з яблуками та корицею. Її можна їсти і теплою і холодною як десерт. Смачно і так! Було все, окрім кориці. Я вирішила, що великого лиха не буде, якщо її опущу. Але підійшла мама хлопчика та запропонувала корицю зі словами "Варити, так варити правильно!".
Зварила кашу з рису, що залишився, вийшло три порції. Поклала сину, другу порцію віднесла дитбудинку хлопчику, нещодавно прооперованому. Приходжу, а мій не їсть. "Мамо, а тобі каша залишилася?" Відповідаю, що якщо він не проти, то співаємо його макарони з сиром, а порцію, що залишилася, віддам малолітньому скандалісту. Хоча я видала б не яблучної, а березової каші. Секретним продуктом з нами його мама поділилася ж.)))) А у відповідь чую: "Мам, давай кашу з макаронами навпіл!" Довелося погодитись. Взяла ложку, спробувала чи не гаряче і вийшла до медсестри з приводу знеболювального уколу. Приходжу - на тумбочці порожня тарілка, а мій хлопець плаче і не можуть заспокоїти. Виявилося, що не помітив, як злапав усю кашу. Я радію, що поїв перший раз за дві доби нормально, а він реве! Намагаюся заспокоїти, кажу, що йому треба одужувати, а мені вистачить порції макаронів з сиром, що пішов наліво (порція як плювок), що мамі за фігурою дивитися треба і кашу я спробувала... І тут подав голос його приятель зі свого ліжка: "Тітка Маша, вибачте мені! Візьміть у мене каші. Я залишив трохи мамі. Тільки нехай він не плаче!"
Довелося тішити потім маму хлопчика, що вискочила з палати. Абияк заспокоївши сина і пересадивши поруч приятеля поспілкуватися пішла дізнаватися що ще трапилося. Виявляється, дитина вперше згадала про свою маму! А потім було широке пояснення про те, що себе треба любити, що люди ставляться до тебе так, як ти їм дозволяєш, що якщо все віддавати дитині і не давати зрозуміти, що ти теж людина зі своїми хворобами, можливостями та бажаннями, то виросте відпетий егоїст.
Я не знаю, як склалася доля цього хлопчика. Після лікарні ми не спілкувалися. Не пам'ятаю його імені та імені його мами. Думаю, що й син навряд чи згадає. Хоча дитяча пам'ять непередбачувана. Але в нашому сімейному меню міцно закріпилася яблучна каша, яку я варю іноді. А тепер за допомогою такого подарунка зробити це ще простіше.
А це мій синок зробив сюрприз
UA
